Стаття в журналі «Образотворче Мистецтво»

Олена Білецька, 

дружина художника

КВІТИ СОНЦЯ ВОЛОДИМИРА ЧОРНОГО 

«...Цей пейзаж, з пониклими, почорнілими соняхами, мені дуже нагадує ситуацію з людьми на війні. Ми всі народжуємося квітами сонця, але війна всіх робить згрубілими, схиленими соняхами. Та в них є зерня, яке має зійти новими ідеями, поштовхами, планами, діями», – так писав Володимир Чорний на псевдо «Кара» в шанцях «на нулі», між нами і ворогом в лютому минулого року. Навіть у бліндажах художник залишався творцем, рятував свій мозок, серед розрухи та смерті, фотографуванням квітів і тварин, написанням оповідок та планами на «після війни»: домалювати ілюстрації до Люїса Керрола; створити серію композицій «Сенс буття» стилізованих під японські цуби (гарди в клинковій зброї); давньословʼянська міфологія… Тим планам вже не збутися. 9 травня 2023 року мистець загинув у бою з російськими окупантами під с. Невське на Луганщині. 

Володимир Анатолійович Чорний народився 27 березня 1976 р. в м. Кропивницькому. З дитинства мріяв стати художником або біологом-мандрівником. Тож 1994 року закінчив Спеціальне професійно-технічне училище № 8 за спеціальністю художник-оформлювач. Потім здобув фахову освіту в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, майстерні станкової графіки професора А. Чебикіна. У період навчання, як і далі по життю, Чорний закладав у свої картини глибокі філософські смисли, культурні та історичні підґрунтя, іноді жарти. 

Після звершення навчання в академії Володимир обрав професію художника-декоратора фільмів. Це його майстерними руками і творчим самовиразом творилися атмосфери стрічок («Памфір», «Залізні метелики», «Брама», «Наші котики», «Віддана», «Ефір», «ШТТЛ»). Працював художником-постановником та художником-декоратором кліпів для таких гуртів, як «Океан Ельзи», «DREZDEN», «Соня Кей», «ТНМК» та ін., у рекламі Apple airpods, Renault і т. ін. Писав оповідки про фронтове життя й відправляв друзям, щоб розповісти, як воно там, художникові на війні. 

Після загибелі Володимира його друзі Тарас Ковач, Сергій Сабакар, Володимир Любий, Іван Михайлов, Ігор Цикура, Роман Любий, Олег Баклажов дружина Олена Білецька та інші організували персональну виставку в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. 

Близький товариш художника-воїна і куратор виставки В. Чорного Тарас Ковач стверджує: «Головною ідеєю виставки, яку ми з колективом обрали, є показати весь процес творчості Вовчика, його роботи зберігалися в майстерні Володимира Любого. Коли почали передивлятися, знайшли багато відбитків, рисунків, академічних постановок, анатомічних малюнків. Тож з’явилася ідея показати насамперед сам процес формування мистця, людини як художника, як взагалі творець мислить. Оцей процес, на нашу думку, став найцікавішим. Як він доходив до своїх розробок, фінальних ідей, серій, циклів, робіт. Дуже було багато начерків, ми вирішили від них відштовхнутися, від його розробок, де зберігається найбільш жива манера рисунку, моделювання композиції, її формування, хід думок автора. І це, як ми вважали, – найцікавіший момент, як саме він підходив до своєї творчості. Робили акцент на його думках, на темах, з якими він працював. 

Вхідну частину хотілося зробити “біле на білому”. На білих аркушах виставити його оповідки, тексти, з чим він останнім працював, такі поетичні, образні тексти. Щоб це був мінімалістичний, суворий візуальний ряд, щоб можна було біля них постояти. Ми так і хотіли, щоб ти увійшов у залу, а там вже весь робочий процес, як інтерактив, був представлений. На фронтальній стіні – чіткий скомпонований текст на окремих аркушах одного формату. Така його оповідь». 

Принагідно зазначимо, що ці оповідки Володимира Чорного з перфомансу «Кара мовчить», який уперше демонструвався в Українському домі в рамках виставки «Ти як?» 

Придумали також виставити окремо мідні пластини, кліше (для розуміння процесу). Тобто виставку хотіли зробити такою, щоб зчитувався момент творчості над композиціями, етапність створення цих відтисків. Адже він здебільшого працював у техніці естампа, дуже багато уваги приділяв друку, травленню. І самі ці пластини вже фактично є самодостатніми творами. Важливою частиною експозиції стали столи, на яких виставили і кліше, і начерки, щоб люди були в цьому процесі, могли брати в руки, розглядати манеру травлення, бачити потім готові відбитки форм на роботах, різні комбінації. Позаяк Чорний багато працював у модульному офорті, деякі частини повторюються в різних творах. Ну й, власне, самі картини, які на стінах, – масив експозиції. 

Також у Володі Любого виникла ідея зробити робочий стіл Вовчика, бо ми познаходили в його папках багато об’єктів, що він малював, проби для травлення, якісь нотатки, написані олівцем. Хотіли показати хід мислення, певні сумніви, ухвалення якихось рішень, щоб через виставку взагалі відчувалася його особистість як художника, що мислить, експериментує, сумнівається, вирішує. Показати не холодні експозиційні рішення, а навпаки, проявити його живим, аби відвідувачі відчували його внутрішню енергію. Бо він був комунікабельною, жвавою людиною, любив спілкуватися, любив людей, любив життя… 

Зробили також експозицію з фотографій зі знімальних майданчиків, оскільки він багато працював у кіно. Тобто показали готові тизери, кліпи, у яких Чорний брав участь як художник-декоратор, а також частину стіни – саме знімання процесу підготовки до фільму, до роликів. Це теж такий живий процес створення продукту кіно. І, в принципі, усі ідеї виставки – показати сам його хід думок, його як живу людину. Є експозиція творів уже готових, але дуже цікаво звернути увагу саме на цей хід обмірковування. Вийшла отака базова річ, на якій об’єднуються фактично всі серії Володі, усі його композиції. 

Під час виставки в просторі НАОМА куратори організували кінозалу. Демонстрували картини «Залізні метелики» та «Памфір», фільми, над якими працював Володимир Чорний. 

Про роботу художника-декоратора більше розповість його друг і один із організаторів виставки Іван Михайлов, головний художник фільму «Памфір»: «Є таке поняття – художник Відродження. Володя був художником Відродження. Він сам себе зробив, сам прийшов у мистецтво. Він постійно читав і цікавився всім: від біології, географії, історії, історії мистецтва, інженерії до будови Всесвіту і т. д. Мав велику бібліотеку й розбирався в різних царинах культури та світу взагалі. Для художника-декоратора в кіно це дуже важливо, бо все, що він робив, він робив вдумливо. Наприклад, завдання – спорудити якусь будівлю для фільму. Чорний продумував, читав, знаходив матеріали і працював як художник у великому значенні. Докладав усієї своєї творчості та сили і роботу дуже любив. Для прикладу, у фільмі “Памфір”, у якому він працював у нашій команді художників, більшість фактур: колір стін, колір реквізиту, кольорова гармонія, що має відповідати задуму художнього фільму, – це все, по суті, робив Володя. Ми разом це розробляли, а Володя виконував це руками: і фарбування, і виготовлення, і створення складних фактур, які дуже важливі в кіно, які б відповідали настрою персонажа. Скажімо, будинок, у якому живе персонаж. 

З Володею ми працювали на декількох проєктах. Наприклад, був історичний проєкт Кшиштофа Зануссі “Ефір” – історично-містична драма. Ми там працювали з Володею разом декораторами і робили окопи Першої світової неподалік Львова і також декорували Свірзький замок. Ми багато цікавилися, читали і відтворили цікаву декорацію. 

З Володею завжди було весело, особливо у відрядженнях. Ми в Карпатах на підготуванні “Памфіра” провели майже три місяці, постійно переїжджаючи з одного села в інше і придумуючи, як це все зробити. 

Спочатку художник-постановник разом із режисером та операторами розробляє певну концепцію. Робляться ескізи. Потім вибирають локацію, де все будуть знімати. Потім художник-постановник разом зі своєю командою: декораторами, постановниками, які будують, усе це відтворюють уже на місці. У процесі є багато імпровізації. Це така професія, у якій, як гуцули казали: “Знаємо вас, художників-постановників. Ви сьогодні кажете – квадратний, а завтра скажете – круглий”. Спочатку все починається з ескізів, але в самому процесі підготування дуже багато імпровізації і творчості. 

Коли Володя працював як асистент художника-постановника, він допомагав у розробленні ескізів як другий художник. 

Ми відкрили музей “Памфіра” в Пирогові, де є багато фотографій Володі зі зйомок. Там зберігаються ескізи до цього фільму, багато реквізиту: маски, костюми. Це все можна подивитися в хаті-ґражді, яка називається “Дім Памфіра”». 

Розглянемо детальніше картини художника. Частим сюжетом його творів була людська сутність, психологія стосунків, матерія буття, як у композиції «Танок життя». Офорт із чотирьох картин, обʼєднаних у серію, яка розповідає про етапи розвитку стосунків між чоловіком і жінкою. Зображення в експозиції спеціально розвісили довільно, бо автор не залишив назв і черговості творів, та це дає простір особистому трактуванню, залученню в процес творення смислів глядача. Нижче описана історія, яку сформувала більшість глядачів на персональній посмертній виставці художника в НАОМА. Це був мистецький експеримент пошуку значень, розгадки сюжетної лінії. 

Перше зображення говорить про кохання, близькість, міцний звʼязок. Метафорична тканина стосунків завʼязана у вузол, нога обвиває ногу. Їм тепло, близько і затишно разом. 

Друга картина – про звʼязок, який починає обмежувати. Дівчина відвернулась від коханого, їй некомфортно, вона сумна, руки спутані тією тканиною, яка раніше огортала. Птаха піймалася, і ловець, що тримає її на привʼязі – він, той єдиний. Легіню теж некомфортно, він у роздумах, та все ж таки міцно тримає пута. 

Наступний сюжет – про звільнення від обмежень. Тканина відносин натягнута – дві істоти охоплені боротьбою. Красномовні руки в жестах опору та намаганні домінувати. 

Остання світлина – це спокій, майже байдужість. Обличчя поорані зморшками, позаду довгий шлях, на що натякає і зістарене тло картини. Колись такі близькі закохані, тепер розвернуті одне від одного. У пана – красномовний жест руки, він вже не тримає пута, наче кажучи: «Я відпускаю, мені все одно». Панянка задумливо тримає тканину рукою. Відкинути чи залишити? Це драма кохань, які, пройшовши разом тривалий шлях, стоять перед вибором: звичка чи розрив? 

Наступна композиція «Сон людини» розповідає, про зіткнення двох світів, двох цивілізацій, однієї старішої і архаїчнішої, другої – сильної та молодої. Сюжет стилізовано під зображення на японських цубах. У верхній частині картини зображено кочові народи, зліва – мова про народність воїнів, там видно щит. З правого боку метафоричний ідол вірувань старої цивілізації. Він – хиткий і крихкий, як остов, висохлий скелет. Найімовірніше, присутня культура поклоніння мертвим, про що свідчить намисто з людських черепів і постать біля підніжжя в молитві, що схилилася в покорі. Фігура ліворуч має схожість зі Збручанським ідолом, це натяк на народність скитів, про то говорить і корова, яка згорнулася в ногах. 

Нижня частина – теж дуже красномовний натяк на Скитську пектораль, з її звіриним мотивом. 

Наступні картини В. Чорного – приклад того, якої широти вираження смислів можна досягти завдяки відтискам. На обох картинах зображено давньословʼянську богиню жалоби Желю. Тут легкий смуток. Минув час і залишилася світла памʼять за загиблими душами. 

Та сама форма, але подивіться, якого драматизму досягнуто завдяки кольоровим поєднанням. Останній малиновий пломінчик освітив хрести, він ось-ось невблаганно згасне примарною надією. 

З кінцем дня насувається невблаганна ніч, як метафора кінця життя. Сонце все одно зайде, життя згасне. Тут горе у всьому своєму піковому переживанні, воно от-от трапилось, воно ще тягуче, гнітючо-важке. 

Тема Голодомору завжди болюча для нашого народу. Тим паче зараз, коли росія намагається повернути Україну в ті страшні часи голоду 1932–1933 років. 

Над усією композицією домінує символ радянського союзу – червона зірка. Вона перерізає своїми гранями життя жінки, що скоряється і вмирає. На задньому плані – розкуркулена сімʼя, індустріалізація, колективізація. 

Картина в розфокусі, крім правого верхнього кутика, «ячейки» з парою безликих чоловіка і жінки. 

Весь фокус на них – «семья ячейка общества», вони безликі, чіткі – просто функція, та і їм «відрізає» голови. Понівечені долі та збіжжя вгорі, «Закон про пʼять колосків», червоне від крові українського села. 

Картина, близька моєму серцю, – «Друзі – викрадачі часу». Вона про одне з любих занять Вовчика – розмови з друзями. Чорний був освіченою людиною з енциклопедичними знаннями в багатьох сферах, і друзі підбиралися відповідно – такі ж розумники. Вони часто збиралися за чаєм, можливо, трошки алкоголем, і заводили довгі бесіди-дискусії про Всесвіт, про красу, історію, козацтво, свободу, задні лапи жаби-ропухи, різні дискурси. То були пошуки смислів, філософія поглядів, сенси буття. Офорт саме про це, про пошуки, різність поглядів, та де в чому все ж таки знаходяться точки збігу. 

Ще одне питання, яке звучало на виставці: «Чому пішов? Йому б воювати іншим фронтом, художнім, такий-бо талановитий…». Та, по-перше, немає інших фронтів, він у нас єдиний, і його зараз тримає ЗСУ, а, по-друге, не міг інакше, пішов добровольцем, був із тих, хто бере на себе відповідальність, хто не може зносити несправедливості, наруги і знищення України. Хто буде захищати її навіть ціною життя, боронячи рідних, друзів, українців, наш дім від російських загарбників. 

Соняхів для Чорного вже не буде, та його друзі й рідні продовжують памʼять про художника; його думка, його бачення живуть. Студент, який побував на виставці, додав у свою картину елементи оповідок художника. Уже заплановано три виставки Володимира, одна з яких на батьківщині Героя, Кропивниччині, також у планах видання його книги оповідок «з нуля». 

«Біле простирадло снігу, мов чистий лист паперу, на якому, як каліграфічні розчерки, ми пересуваємось, метушимося, пишемо буття. Всі, проходячи горнило війни, як дрова і вугілля, входячи в вир подій, виходять вже іншими – попелом і димом».